1. Називати помилки і імена когось іншого окрім себе. Уся суть покаяння у тому аби зазирнути до свого серця, а не сповідатися за інших. Сповідь – місце прощення гріхів, а не осуду;
2. Вдаватися до тривалих розмов (для цього можна попросити священника про звичайну бесіду поза сповіддю);
3. Розповідати про другорядні питання, що не відносяться до сповіді: політика, робота, побутові справи, тощо. Це дуже некорисно, бо відволікають нашу увагу від основного;
4. Виправдовувати свої гріхи недосконалістю інших осіб. Мовляв, так я це зробив, але мене до цього спровокували. Якби не вони, можливо я б цього не зробив;
5. Не займатися самобичуванням. Якщо ми хочемо щоби Бог нас пробачив, то маємо передовсім пробачити себе. Так, я згрішив, але я не перестаю бути його дитиною. Він любить мене і бажає мого звільнення а не покарання;
6. Не варто просити щоби священник влаштовував «допит» / попитайте мене /. У наш час є змога самому належно підготуватися, почитавши якусь книжечку про сповідь, замислившись над десятьма Божими заповідями, правдами віри, головними гріхами, тощо;
7. Не концентруватися на навколорелігійних речах / відціджувати комара, а ковтати верблюда /. Також не зосереджуватися на другорядних проступках, порушеннях формальних правил, забуваючи про такі речі як діяльна любов до ближнього, покора, використовування слушних нагод щоби послужити;
8. Не приходити на сповідь як по квиток до причастя. Не маю справжньої потреби у сповіді, але для відчуття внутрішнього комфорту піду аби почуватися чистим. Релігійний формалізм – це те, що є проявом поверховості і властивого образу Бога;
9. Отримавши розрішення від священника, і, наприклад, забувши сказати про якийсь гріх, не варто за будь-яку ціну вдруге підходити до священник аби це сказати. Це слід зробити у наступній сповіді;
10. Не треба думати, що перелічивши всі гріхи це автоматично робить нас святими. Визнання провини – щойно початок. Найважливіше запитати себе чи є у мене щире бажання змінювати щось у своєму житті.
Джерело: Отець Лука Михайлович
